Агресія (лат. aggressio — напад) — це фізична або словесна поведінка людини, спрямована на пошкодження або зруйнування.
У випадку, якщо агресія виявляється в найбільш екстремальній і соціально неприпустимій формі, вона переростає у насильство.
Існує багато теорій пояснення агресії. Так, теорія відомого психолога Гобса, наприклад, випливає з твердження, що всі люди за своєю природою егоїстичні, брутальні і жорстокі, тобто агресія закладена у підсвідомості як інстинкт, саме через «тваринну» сторону людської натури.[3]
Зігмунд Фрейд загалом підтримував точку зору Гобса, але він пішов ще далі, розвинувши свою «теорію двох інстинктів». Вона полягає в тому, що в кожній людині існують так звані інстинкт життя та інстинкт смерті. Інстинкт життя забезпечує енергію для існування росту і розвитку, у той час як інстинкт смерті працює на самознищення індивіда.
Інстинкт смерті часто спрямовується назовні, проти навколишнього світу у формі агресії. Енергія інстинкту смерті постійно акумулюється в людині. Якщо вона не реалізується в маленьких дозах, то рано чи пізно проявить себе в екстремальній формі. Спосіб очищення від негативної енергії — катарсис (емоції виражаються через плач, слова, символічні дії і т. п.). [2]
Етолог Конрад Лоренс після довготривалого вивчення поведінки тварин розвинув теорію, що агресія — це успадкована спонтанна готовність боротися за існування або захоплювати і захищати власність.
Також існує теорія впливу на агресію генетичних факторів, яка була неодноразово доведена за допомогою експериментів з близнюками. Гени можуть впливати на поведінку через кодування, вироблення специфічних білків, які функціонують в мозку, нервовій системі і прямо впливають на поведінку людини.
Якщо говорити про фізіологічні причини агресії, то тут головну роль відіграє лімбічна система. Захворювання лімбічної системи було характерним для людей, у яких проявлявся синдром дисконтролю, що характеризується безпричинною жорстокістю, патологічною схильністю до насильства.[1]
Як у людей, так і у тварин, особи чоловічої статі завжди виявляють більшу агресивність, ніж жіночої. Можливо це частково результат раннього впливу статевих гормонів на мозок. Особи жіночої статі, яким були введені чоловічі статеві гормони, поводились більш агресивно, але все одно не так, як особи протилежної статі, яким нічого не вводили.
Через 20 років після З. Фрейда була висунута альтернативна гіпотеза агресії. Агресія визначалася як набутий (а не інстинктивний) захисний механізм, спричинений зовнішніми факторами, а не внутрішніми.
Так, наприклад, діти в країнах, що перебувають в стані війни, починають набагато раніше і яскравіше проявляти агресію, ніж їх ровесники, які живуть в мирний час.
Отже, агресія часто виникає як так званий «захисний механізм» проти впливів ворожого оточення.
Останнім часом, великий вплив на психіку і поведінку дітей мають засоби масової інформації. Експериментально доведено, що діти, які часто дивляться передачі з елементами насильства, стають більш неврівно-важеними і агресивними. Більше того, вони починають сприймати насильство, як нормальне явище. Також не можна залишити поза увагою вплив на поведінку людини алкоголю і наркотиків.
В будь-якому випадку, агресія є одним із захисних механізмів людини, за допомогою якого людина намагається якось скинути негативні емоції і пристосуватися до навколишніх умов. Але, цей шлях не є найоптимальнішим.
Розглянувши декілька теорій, можемо зробити висновок, що наука поки що, не може точно відповісти на питання, що ж таке агресія.
Підлітковий вік — це особливий період у розвитку людини, його називають ще критичним періодом біологічної та психологічної перебудови організму. Підлітковий вік включає в себе два періоди: пубертатний та період соціального дозрівання.
Американський психолог Стюарт Холл, ще на початку XX сторіччя, докладно освітив цю тему. Підлітковий вік, він відносив до перехідного, проміжного періоду розвитку, періоду «бурі й натиску», а зміст підліткового віку він охарактеризував як «кризу самосвідомості». Тільки переборовши цю кризу, підліток здобуває «почуття індивідуальності». А поки це не відбулось, він буде перебувати в стані пошуку свого «Я».
Йому буде властива нестійкість, яка проявляється в наступних ознаках: висока активність змінюється ослабленням, самовпевненість змінюється сором’язливістю, егоїзм може переходити в альтруїзм, веселий, піднятий настрій змінюватись апатією, спокійна зосередженість раптом переходить у нескінченні міркування, прагнення до новацій може поступитися місцем любові.
Німецький філософ і психолог Е. Шпранглер виділяє й описує три типи розвитку підліткового віку. Перший тип розвитку — це «підліткова криза», коли дитина переживає свій вік, як «друге народження». Другий тип розвитку відрізняє стабільний і поступовий ріст, коли дитина плавно привчається до «дорослої діяльності». Третій тип розвитку являє собою більше активне самовиховання, яке свідомо направляється самим індивідом, на подолання зусиллями волі, власних недоліків, у тому числі тривоги, кризових проявів, а також більш чітке усвідомлення своєї індивідуальності.
За словами Б. Ц. Бадмаєва, підлітковий вік найважчий для вчителів і батьків та критичний для самих підлітків. Девіантна поведінка підлітків приносить багато турбот не тільки безпосередньо вихователям — учителям, але й всій виховно-освітній і правоохоронній системі. І у медицини тут є проблеми, пов’язані з нервово-психічними розладами у підлітків, наркоманією, передчасним початком сексуальних відносин і т.п.”.
Перехід до періоду підліткового віку супроводжується різким ламанням психіки, що отримало назву «підліткової кризи», коли навчальна діяльність перестає чинити той вплив на розвиток, який вона мала в попередній період, а провідною діяльністю стає спілкування з однолітками.
В 60-і роки XX століття Д. Б. Ельконін висловив гіпотезу про те, що немає підстав для абсолютизації існуючої схеми категоризації віку, заснованої на середньостатистичних вікових нормах розвитку, для перетворення їх у якийсь інваріант будь-якого можливого шляху розумового розвитку. Ця схема відображає лише цілком певний і конкретний шлях розумового розвитку дітей, що протікає в конкретно-історичних формах.
Психічна діяльність людини, носить опосередкований характер. Тому індивідуально-вікові особливості підлітків, опосередковані культурно-історичним середовищем, у якому вони живуть і розвиваються, з умовами, що випливають із його, навчання й виховання, носять тимчасово просторовий характер.
Так, наприклад, Піаже вважав, що логічні операції розвиваються у дітей тільки до 11-12 років.
Дослідження Л. А. Венгера, П. Я. Гальперина, Д. Б. Ельконіна, В. В. Давидова показали, що при зміні умов навчання, міняються вікові межі й форми психічного розвитку дітей.
Оригінальну концепцію вікового підходу розробила Л. І. Божович, що опиралася на введене Л. С. Виготським поняття про соціальну ситуацію розвитку. Фундаментальною є сформована нею теза про те, що справді віковий підхід припускає не тільки урахування тих властивостей, які яскраво проявляються на даному віковому етапі, але й опору на ті особливості, які ще не повністю виявилися на даному щаблі розвитку, яким належить майбутнє. З погляду Л. І. Божович, віковий підхід — це виховання дитини з урахуванням перспектив її розвитку.
Таким чином, індивідуально-вікові особливості підлітків обумовлені:
- особливостями біологічного розвитку організму;
- культурно-історичним середовищем, як сферою їхнього росту й розвитку;
- умовами навчання й виховання;
- резервами індивідуального розвитку. Причому процес розвитку індивідуально-вікових особливостей носить поступальний характер.
Індивідуально-віковий розвиток характеризується незворотністю своїх процесів. На кожному новому витку розвитку реалізуються результати попереднього етапу.
Отже, якщо спиратись на наведені вище теорії, можна зробити висновок: підлітковий вік – це перехідний період розвитку, в який підліток переживає кризу свідомості, змінюється провідна діяльність і має тимчасовий характер і, безумовно, дає грунт для формування та прогнозування розвитку на майбутнє.
Сучасний підліток живе в світі, складному за своїм змістом і тенденціях соціалізації.
Це пов’язано, по-перше, з темпом і ритмом техніко-технологічних перетворень. По-друге, з насиченим характером інформації, яка створює масу «шумів», що глибинно впливають на підлітка, у якого ще не вироблено чіткої життєвої позиції. По-третє, з екологічними і економічними кризами, що уразили наше суспільство та викликає у дітей відчуття безнадійності і роздратування. При цьому у молодих людей розвивається відчуття протесту, часто неусвідомленого, і разом з тим росте їх індивідуалізація, яка при втраті загальносоціальної зацікавленості веде до егоїзму.
Підлітки більше за інші вікові групи страждають від нестабільності соціальної, економічної і моральної обстановки в країні, втративши сьогодні необхідну орієнтацію в цінностях і ідеалах, — старі зруйновані, нові не створені.
Особа дитини і підлітка формується не сама по собі, а в навколишньому середовищі. Особливо важлива роль малих груп, в яких підліток взаємодіє з іншими людьми. Перш за все, це стосується сім’ї.
Різні автори виділяють різні типи неблагополучних сімей, де з’являються діти з поведінковими девіаціями. Ці класифікації не суперечать, а доповнюють, іноді повторюючи одна одну.[5]
Алексєєва Л. С. розрізняє наступні види неблагополучних сімей:
1) конфліктна; 2) аморальна; 3) педагогічно некомпетентна; 4) асоціальна.
Бочкарева Г. П. виділяє сім’ї:
1) з неблагополучною емоційною атмосферою, де батьки не тільки байдужі, але і грубі, неповажні по відношенню до своїх дітей; 2) у яких відсутні емоційні контакти між її членами, байдужість до потреб дитини при зовнішньому благополуччі відносин. Дитина в таких випадках прагне знайти емоційно значущі відносини поза сім’єю; 3) з хворою етичною атмосферою, де дитині щепляться соціально небажані потреби і інтереси, де вона залучається до аморального способу життя.
Баєрунас З. В. виділяє варіанти виховних ситуацій, які сприяють появі поведінки, що відхиляється:
1) відсутність впливу свідомого виховного процесу на дитину; 2) високий рівень придушення і навіть насильства у вихованні, що вичерпав себе, як правило, у підлітковому віку; 3) перебільшення самостійності дитини, як правило, з егоїстичних міркувань; 4) хаотичність у вихованні із-за незгоди батьків.
Лічко А. Е. виділяє 4 неблагополучних ситуації в сім’ї:
1) гіперопіка різних ступенів: від бажання бути співучасником всіх проявів внутрішнього життя дітей (його думок, відчуттів, поведінки) до сімейної тиранії; 2) гіпоопіка, що нерідко переходить в бездоглядність; 3) ситуація, що створює «кумира» сім’ї — постійна увага до будь-якої забаганки дитини і непомірна похвала за вельми скромні успіхи; 4) ситуація, що створює «попелюшок» в сім’ї. З’явилося багато сімей, де батьки приділяють багато уваги собі і мало дітям.
Поєднання несприятливих біологічних, психологічних, сімейних і інших соціально-психологічних чинників спотворює весь спосіб життя підлітків. Характерним для них стає порушення емоційних відносин з навколишніми людьми. Підлітки потрапляють під сильний вплив підліткової групи, що нерідко формує асоціальну шкалу життєвих цінностей. Сам спосіб життя, середовище, стиль і коло спілкування сприяють розвитку і закріпленню девіантної поведінки.
Таким чином, негативний мікроклімат, що має місце, в багатьох сім’ях обумовлює виникнення відчуженості, грубості, неприязні певної частини підлітків, прагнення робити все назло, всупереч волі тих, що їх оточують, що створює об’єктивні передумови для появи демонстративної непокори, агресивності і руйнівних дій. Інтенсивний розвиток самосвідомості і самокритичності призводить до того, що дитина в підлітковому віці виявляє суперечності не тільки в навколишньому світі, але і у власному уявленні про себе.
Діти підліткового віку особливо залежні від мікросередовища і конкретної ситуації. Одним з визначальних елементів мікросередовища у відносинах тих, що формують особу, є сім’я. При цьому вирішальним є не її склад — повна, неповна, така, що розпалася, — а етична атмосфера, взаємостосунки, які складаються між дорослими членами сім’ї, між дорослими і дітьми. Встановлено, що рівень фізичної форми агресивної поведінки найбільш виражений у дітей з робочого середовища. Разом з тим у підлітків цієї групи мінімальний рівень негативізму.
Отже, викладене створює підгрунтя для таких практичних порад батькам.
- Пам’ятайте, що заборона й підвищення голосу — найнеефективніші способи подолання агресивності, лише зрозумівши причини агресивної поведінки і знявши їх, ви можете сподіватися, що агресивність дитини буде знижена.
- Дайте дитині можливість реалізувати свою агресію, спрямувати її на інші об’єкти. Дозвольте їй побити подушку або розірвати «портрет» її ворога і ви побачите, що в реальному житті агресивність при цьому значно знизилася.
- Показуйте дитині особистий приклад ефективної поведінки. Не допускайте при ній вибухів гніву або лихослів’я про своїх друзів або колег.
- Важливо, щоб дитина повсякчас відчувала, що ви любите, цінуєте і приймаєте її. Не соромтеся зайвий раз її приголубити або пожаліти. Нехай вона бачить, що потрібна і важлива для вас.
- Стримуйте прагнення дитини провокувати сварки з іншими. Треба звертати увагу на недоброзичливі погляди один на одного або бурмотіння собі під ніс. Звичайно, у всіх батьків бувають моменти, коли ніколи й неможливо контролювати дітей. І тоді найчастіше вибухають «бурі». Не намагайтеся припинити сварку, обвинувативши іншу дитину в її виникненні і захищаючи свою. Намагайтеся об’єктивно розібратися в причинах її виникнення.
- Після конфлікту обговоріть з дитиною причини його виникнення, визначте неправильні дії вашої дитини, що призвели до конфлікту. Спробуйте знайти інші можливі способи виходу з конфліктної ситуації. Не обговорюйте при дитині проблеми її поведінки. Вона може утвердитися в думці про те, що конфлікти неминучі, і буде продовжувати провокувати їх .
